Сергій Гукасов « Думки про Григорія Сковороду »

Пошук по сайту

* * *

Сковороді приписують просвітницьтво, релігійне реформаторство й ін. ярлики, за якими нічого не стоїть, вони зручні для середніх розумів. Сковорода нічого про це не знав і не гадав, він шукав дороги життя «блаженний чоловік як що в премудрості вмре...».

Єдина форма пізнання по Сковороді, це – учнівство, критичні дослідження нічого не дадуть ні розуму ні серцю. У Листі улюбленому учневі Михайлу він писав: «Знаходь годину і щоденно потроху, але обов’язково і саме щоденно, підкидай в душу, як у шлунок, слово або вислів і немов до вогню підкидай потроху поживи, щоб душа живилась і росла, а не пригнічувалась. Чим повільніше будеш вивчати, тим плодотворніше навчання. Повільна постійність нагромаджує кількість більшу від сподіваної».[1]

Він не сократовець не бемовець - він життєлюб, дерзновіння що має. Скоріше він духовний спадкоємець відродження, тому що джерелом його натхнення була давньогрецька література й філософія. «Тепер же, коли я бачу, що ти разом зі мною захоплюєшся літературою греків (в якій мірі я їх ціную, мені нема потреби говорити тобі) і тією гуманітарною літературою, яка, якщо залишити в стороні сіцілійські жарти, як кажуть, надихає на все прекрасне і корисне, — то в моїй душі утверджується така любов до тебе, яка зростає з кожним днем, і для мене немає в житті нічого приємнішого, ніж балакати з тобою і тобі подібними».[2] (Михайлу)

Вітіюватість і лукавство козацького світогляду не потрібно плутати з вигадливістю бароко. Сковорода випробовував до еллінізму те ж замилування, що й люди епохи відродження, він був вихованець європейського університету по своїй спрямованості, Київсько-Могилянскої академії.Навіть сучасний дослідник Л.Ушкалов в «Сковороді»[3] своєю українською природою виявляє пристрасть до козацької витіюватості у філософії.

 

* * *

У пам'яті слобідчан залишаться не тирани й кати, а миті коли Іван Діський на вулиці зустрів Сковороду й довго й розчулено дивився йому в очі. «Іоанн, отец твой, в седьмом десятке века сего (в 62-м году) в городе Купянске первый раз взглянул на мене, возлюбил мене. Он никогда не видел мене. Услышав же имя, выскочил и, достигши на улице, молча в лице смотрел на мене и приникал, будто познавая мене, толь милым взором, яко до днесь, в зерцале моея памяти, живо мне он зрится. Воистину прозрел дух его прежде рождества твоего, что я тебе, друже, буду полезным. Видишь, коль далече прозирает симпатіа».[4]

Людина що зрозуміла й захопилась Сковородою гідна сама замилування й вдячності; сучасник генія що зрозумів його, має сам риси геніальності.

На жаль в таких крупных роботах как «Історії Слобідської України» і «Мандрований старчик Сквоворода» Д. Багалія майже немає життєписів персоналій друзів і сучасників Сковороди. Своїм знайомством і дружбою, а Вернет ворожнечею, вони виділилися в історії слобідчіни, стали цікаві їхні долі й характери.

Іван Діський, тільки випадком зустрічі зі Сковородою описаним їм у листі освітив свою особистість, став цікавий і важливий, він гідний дослідження (якщо таке ще можливо) своєї долі. Сковорода душевно відгукувався на такі прояви дружньої прихильності, і тільки на такі.«Я знаю, така вже моя натура, що, будучи в стані великого гніву, я відразу м'який навіть по відношенню до найлютіших ворогів своїх, як тільки помічаю хоч би незначний прояв прихильності до мене».[5]

Сковорода був сам педантичний у нескромності прояву почуттів, але щирість він виявляв безпомилково.

 

* * *

Сковорода споминає святих і антиків цитує їх як своїх старих друзів співрозмовників. Йому досить, що хтось надходив праведно й мудро, не потрібно доводити, що такий-те мудрець. Докази існують тільки для освіти профанів (Ремарк). Однодумцеві досить одного згадування імені, його висловлення, і все стане на свої місця.

Полемізм творів Сковороди - діалектика його особистості. Нелогічність його міркувань видима: за нею коштує продуманість образів бажання вплинути на земляків співбесідників - це проява його світогляду. Сковорода взагалі не традиційний у европейському філософському розумінні: його мир ґрунтується не на логічних побудовах, а виявляє собою складний візерунок асоціацій, що перегукуються. Трактати Сковороди - це плетениці й кошички мудрості писані для друзів. «Я же есмь друг твой, принесшій плетенку сію. В ней для младаго ума твоих птенцов обрящеши оприснок от оных хлебов: «Хлеб сердце человеку укрепит»».[6] Вся передмова «Вдячного Єродия» цей виклад творчої манери Сковороди мудреця.

Сковорода шукав співбесідників у минулому і знайшов гідних в майбутньому (Володимир Ерн, Лев Толстой).

 

* * *

Парадоксально, але Сковорода свою першу проповідь «Убуждушеся видя славу его»[7], «Слушай, хрістіанине, с твоим языческым сердцем! Долго ль тебе лежать на земли? Будеш ли ты когда-нибудь человеком? Не будеш — для чего? Для того, что на плотскую занавесу засмотрелся, а на лице истиннаго божіего человека смотреть никак твоему оку нетерпеливно. Не преобразишся ты из земнаго в небеснаго потоль, поколь не увидиш Хріста, потоль, поколь не узнаеш, что есть истинный человек» [8], написав у період найбільшого розквіту Слобідського краю 18 в. Висока культура населення, знання козацької старшиною оригіналів грецької й римської літератури. Та ще сам факт прихильного прийняття земляками Г. С. його мандрівництва. Це дозволяє припустити риторичність праці в дусі полемічних творів 16-17 століть Смотрицьких, Туптала, Вишенського й ін.

Цікаво, що в наступних творах Сковорода знизив викриття звернувшись до питань основ людського буття, це ж доводить і гумор діалогів. Надриву, нерозуміння, запеклості немає й у спомині, «лагідність», добродушність прослизає вже до кінця років. «Простуженність» (Ск.) до деяких його творів його друзів Устина Звіряки і Якова Правицького - це етапи вчительського підходу в пізнанні заплановані Сковородою.

«Іаков мой к сей моей «Дщере» простудился. Замарал в ней и мое и кому поднесена имя. Откуду сіе? — не вем. Сего ради пересылаю к тебе, другу, сей для него списанный список».[9]

«Брат мой, Іустін Зверяка, бывый тогда игуменом, не могл чувствовать вкуса в Жене моей Лотовой». [10] Тут не нерозуміння, а як раз усвідомлення цих розбіжностей і вони не залишили їх увагою, що свідчить про дійсне розуміння Сковороди.

 

* * *

Сковорода виступив, як ідеолог Слобідської України 18 століття. Цільна країна що побудована на патріархальних традиціях козацтва, накопичених за попередні століття, яка витримала випробування в боротьбі за православ'я, що не піддалася впливу Європи (на той час Декарта, Вольтера, Руссо й ін.) Для її мешканців вона була центром вселеної, а не околицею імперії й цивілізації, яка показалася російським демократам 19 віку.

Навіть найближчий учень Сковороди Михайло Ковалинський не уник «нових віянь»; зробив кар'єру побачив світ, як і Сковорода, але висновків старчика не зробив у свій дім повернувся занадто пізно, розчарованим, надламаним, убитим горем втрати близьких людиною. Ідеологія Сковороди пронеслася тільки селянством тому що органічно з нею замикалася: ідеологія «моєї хати -як центра вселеної».

 

* * *

Трактати написані Сковородою безсумнівно найвищий рівень світової філософії. Освіченими сучасниками його вони сприймалися на ряді великих античних і візантійських авторів. І написані вони зрозумілою українцю 18 віку вихованому на фольклорі письмовою староукраїнською мовою. Стиль викладу, спосіб мислення чисто український.

Мова Сковороди мова освіченої людини 18 віку поза сумнівом важка для недосвідченого сучасного читача, та і образність філософа 18 століття відрізняється від сучасного викладу. Але на Україні знайдуться достатньо інтелігентних людей, навіть і не з фахівців, здатних прочитати його, тих що замислюються над життєвими питаннями. Зрозуміти його може будь-який читач маючий схильність до філософського мислення (що саме по собі природний дарунок). Адаптерів Сковороді не потрібно. Трактати Сковороди побудовані так, що неодмінно знайдуться фрази близькі й зрозумілі читачеві. При безсумнівній цілісності, вони складаються з окремих самостійних фраз-осяянь містичного характеру маючих автономний смисл. При цьому Сковорода не маніпулює філософськими концепціями, а звертається до природних життєвих питань і логосу Біблії."То, что библіа есть книга и глагол, завещанный от бога. Ба! Да сіе, ты мне говориш, и бабушка знает. Так ли? Так точно. Знает сіе всякая дура. …Забыл ты то, что и бабы знают? Не пришло на память, что библіа есть храм вечнаго славы, а не плотскія твоея дряни?». [11]

Сковорода щасливий філософ, хіба що ще на Сході мудрець користувався таким шануванням серед земляків. Навіть у повноцінному суспільстві існування людини не позбавлено драматизму, але це вже загальнолюдські проблеми. За підтримкою культури й сучасників людина існує в ареалі культури, вона захищена від непотрібних впливів.

Сковорода-мудрець, містик, в деяким що розходиться з православною трактовкою християнства. Христос для нього не Спас, а мудрець, що зрозумів суть людської натури.

 

 

* * *

 

Людям нецікаві гегельянські системи, що не дають відповіді на питання, як жити. У наш час інтерес до онтологічної філософії впав, люди цікавляться лише екзистенціальною, східними мудрецями, це сприятливий час для «повернення» Сковороди. І це привело до того, що в середині 60хроків стався вплеск інтересу до східних філософів і письменників. Як це не парадоксально, Схід своєю увагою до людини і всесвіту підготував грунт до сприйняття Сковороди сучасною інтелігенцією. Він зустрів потужну підтримку з боку Східної філософії. Можливо, Сковорода знов став популярний, вірніше повернувся до українців, бо Східна філософія узяла його під «своє крило». Не будучи східним мудрецем, він дуже співзвучний їй у напрямі духовних пошуків.

На цей час приходять і перші сучасні перевидання його філософських трактатів. Сковороду зближує зі Сходом відношення до людини, як центру всесвіту, що органічно зливається з навколишнім світом: людина живе в гармонії зі світом і самим собою, удосконалюючи себе шляхом самопізнання.

Хоча при схожості учення Сковороди із Східім його відношення до виховання відрізняється від Східних шкіл. У них переважає беззаперечне підпорядкування своєму вчителеві, зовнішня строга жорстка дисципліна, що для козака в мирний час неприйнятний. Сковорода відносився до своїх учнів - Василя Томаре, Михайла Ковалінському перш за все любов'ю і не приховував цього. «Признаюся Тобі в моїй до Тебе прихильності я тебе любив би, навіть якщо ти зовсім був неосвіченим, любив би саме за ясність твоєї душі і за твоє прагнення до всього чесного, - не говорячи вже про все інше.»[12]

У основу Сковородинівського виховання лягла м'якість, непомітне сократівское підведення до істини. «Сказую, если хотиш, чтоб сын твой куражно и удачно отправлял должность, долженствуеш ему способствовать в выборе сроднаго качествам его званія. Сто сродностей, сто званій, а все почтенные, яко законные».[13]

 

 

* * *

Для нас цінні побутові подробиці життя в листах Сковороди, скажемо подробиці зустрічі з нудотним ченцем - але книголюбом, що довів Григорія Савича до похмурого стану духу.

«Розповім тобі про дещо, якщо і не про корисне, то і не про ганебне. Хай залишить нас все ганебне. Вчора після святої літургії мене по дорозі запросив до себе один чернець не з тих, які в розпусті перевершують мирян, а людина похмура, любитель самотності і тверезості, книголюб. Він з радістю мене прийняв і став скаржитися на хворобу, якої він і сам не знав, оскільки вона внутрішня і з’явилася недавно. Пояснюючи, що це за хвороба, він розповідає, що в нього колись була дружина і діти, потім, на превелике своє горе, все втратив. З того часу він завжди шукає самотності, юрба стала для нього нестерпна. Після їх смерті він не пам’ятає, щоб коли-небудь відчував радість. Коротше кажучи, я зрозумів, що його страшенно мучить демон печалі, який звичайно називають бісом меланхолії. «Я тим смутнішим стаю, — каже він, — чим більше думаю, що і мене чекає га ж доля». «Яким чином?» — питаю я. «Біс у присутності моїй і моєї тещі повалив на землю мою жінку і позбавив її життя». І далі вказав причину, чому напав біс. «Обоє ми, — сказав він, — дуже перелякалися, коли горіла наша хата. Звідси в неї і вселився демон страху, по-народному [переполох]».

Даючи поради цій людині, я сам ледве не пропав». [14]

Коли Устин Звіряка: до його трактату простудився, «Іаков мой к сей моей «Дщере» простудился. Замарал в ней и мое и кому поднесена имя. Откуду сіе? — не вем. Сего ради пересылаю к тебе, другу, сей для него списанный список»,[15] або: «…коли я це пишу, один балакун меле мені на вухо всякі нісенітниці, незважаючи на моє обурення і мою зайнятість, і нема Аполлона, який би мене від нього захистив…»[16]; він і це сприйняв з гумором: подібне ставлення Сковородою було заплановано.

Такі дріб'язки ближче нам цілих статей про нього.

 



[1]Лист до Михаила Ковалинського № 3 т.2 стор. 223

[2] Лист до Михаила Ковалинського № 5 т.2 стор. 226

[3] Л. Ушкалов, О. Марченко «Нариси з філософії Григорія Сковороди» Харків Основа,1993

[4] Убогій жайворонок, лист -присвята Ф.І. Диському т.2 стор. 119

[5] Лист до Михаила Ковалинського № 74т.2 стор. 352

[6] Благодарный Еродий т.2 стор. 99

[7] Убуждушеся видя славу его т.1 стор.137

[8] Убуждушеся видя славу его т.1 стр. 137

[9] Лист до Михаила Ковалинського № 78 т.2 стор. 357

[10] Жена Лотова т.2 стор. 32

[11] Жена Лотова т.2 стор.12

[12] Письмо Михаилу №5 т.2.стр. 226

[13] Алфавит т.1 стр.421

[14] Лист Михаилу №68 т.2.стор.338

[15] Лист Михаилу №78 т.2.стор.357

 

[16] Лист Ф. Жебокрицкому № 96 т. 2 стор. 386

© Сергей Гукасов «Мысли о Гр. Сав. Сковороде» 2006 права защищены

Яндекс.Метрика
Besucherzahler get married with Russian brides
счетчик для сайта