Сергій Гукасов « Думки про Григорія Сковороду »

Пошук по сайту

* * *

Сковорода як стіною відгородив українців своїм козацьким світоглядом. Мир не піймає сковородинців: задовго до Сковороди в плині столітть запорізьке козацтво виробило сферу мислення властиву тільки українцям. Запорізьке об'єднання крім військового було об'єднанням друзів однодумців, одновірців, створилася ідеологічна піраміда, де бог був соратником у працях і війні.

Жоден філософ світу крім нього не відштовховувався у своєму світогляді від, дружби,від практичної корисності побуту «що не потрібно те важко». «Я же, если я имею друзей, чувствую себя не только счастливым, но и самым счастливым. Поэтому что же странного в том, что для меня нет ничего более приятного, чем вести разговоры с другом», [1] Що вже простіше й геніальне, навіщо ламати голову над непотрібними у веселії серця речами, «не лізе горілка не пий», а воля вона дана як така. Хитрун діда Панька той самий і у Сковороди.

 

* * *

Думка про те, що Сковороду потрібно вивчати тільки з душею може показатися банальною. Але 80 (совдепівськіх) років бездуховного наукового вивчення Сковороди показали, що говорити про це усеж-таки треба. Дослідник не може в повноті осягнути Гр. Сав. - людини та мислителя. Бути тільки дослідником творчості Сковороди це звуження перспективи. Тому що, як можна вичленовувати, щось із емоційної поетичної творчості козацького філософа; його можна сприймати тільки душею й у цілісності, особистістю. Може хіба, що тільки лінгвістичні які не будь дослідження?

Традиційні дослідники скуті рамками наукового методу, з часом і мислення ученого літературознавця стає логічним схильним тільки до методичних розробок. Це добре лише в спеціальних лінгвістичних дослідженнях, а так будь-який упереджений читач, особливо такого душевного філософа, як Сковорода більше зрозуміє і знайде для себе, а значить і для інших.

«Яков. Не веруяй о естестве человека, не ищет его, не обретает и не весть его.

Афанасій. Как же протчіе люди? Разве не разумеют? Всегда им человек во устах.

Яков. Все беседуют о всем, но не все знатоки».[2]

І потрібно бути Володимиром Ерном - вільним розкутим інтелектуалом, філософом що , повстав проти прагматизму в філософіі, щоб знайти крізь століття і зрозуміти автора, що любиться йому, будь це Сковорода, Печорін або якій не будь Джоберті.

Але Ерн жив 100 років тому. З тих пір наука душевне віддала літераторам, філософія остаточно «онімечилася». Навіть Фрейд і Ніцше її не сколихнули - «псевдо науковці» розклали і їх по поличках, по кишеньках.

Роз'яснювати Сковороду потрібно не вченим, а читачеві що помучився над ним; щоб не полегшити, а направити шлях сприйняття, указавши цікаві аспекти творчості.

Тому «двох душ цілування» це не тільки до шанувальників його творчості, але й до обдарованих письменницьким даром. Яким не будь сільським учителем душевно зі зрослим з думками великого вчителя, що й плідно застосовує їх на практиці. Це має неминущу цінність, а такі люди є, починаючи із усе того ж переяславського вчителя 19 в. збирача спадщини Гр. Сав якого згадував Д. Багалій. [3]

 

 

* * *

А зі Сковородою ще бабуся на двоє сказала. хитрий старчик і не один старатель від науки на ньому зуби обламав. У забуття пішли десятки псевдовчених і ганьбителів; час нещадний до таких.

Григорій Савич лукавить: В аркушах-присвятах і листах він щосили цитує грецьких філософів:

  • Изъясняет боговидец Платон: «Нет сладчае истины».
  • «В сем-то разуме учил своих друзей Епикур, что жизнь зависит от сладости и что веселіе сердца есть то живот человеку. Горатіус то же, что Епикур, мыслит: Nec dulcia differ in annum., сиречь: «Сладости не отлагай на год».
  • «Пифагор, раскусив éмблемат треугольника и узрев в нем истину, с веселіем вопіет: «Обретох! Обретох!».
  • «И не напрасно друг истины Цицеронов Катон любил в старости пирушки, но растворенныя насыщающими сердце мудрыми беседами, начертающими невидимую нигде, а прекрасную ипóстась истины, влекущія всех чувствы и услаждающія.»
  • «По сему-то есть благословенно царство ея и дивным вкусом дышет сіе слово Епикурово: «Благодареніе блаженной натуре за то, что нужное зделала нетрудным, а трудное ненужным».[4]

А в трактатах на широку публіку - тільки Біблію й народні приповідки; що для просвічених людей, що для народу щоб не збентежити релігійні почуття простих козаків.

 

 

* * *

Людяність Сковороди до земляків виявилася в його повазі до їх релігійності й славного минулого (див. у листі Тев`яшову)[5]. Сам, що був античних поглядів, він свої трактати побудував так, щоб українці не були шоковані далекими їм авторитетами, «щоб не курилося диогенішками, философішками». (Ск). Все говорить про те, що Гр. Сав. свідомо творив тільки для земляків (мова, образність).

При всій козацькій «хаотичності його натури» (Ерн) він ні на крок не відступив від традиційного українського поводження, дивацтва його були зрозумілі будь-якому українцеві, вони мали глибоку народну основу вирощену сторіччями. Ще Сенека казав: «Мудрець не почне порушувати загальноприйнятих звичаїв і привертати увагу народу небаченим способом життя.»[6]

Інтелігенція наша так «далеко» пішла від мудрості як основи філософії - чим і займався Сковорода - що, скажемо мені, знадобилося багато років щоб хоча б засвоїти сам підхід до мислення мудреця, його втішання життям. Що Сковорода й протиставляє сучасному інтелігентському підходу: розгубленості людини у світі загального процвітання.

 

* * *

Міркування дослідників про Гр. Сав. можливо й повні розумних ідей і висновків, але вислизає гумор Сковороди, поетична алегоричність. Це збентежує навіть такого вдумливого мислителя, як Ерн, очевидно позбавленого гумору -аристотелівського; а сміх великих (Гесе) спантеличував ще ї не одного сковородинівського дослідника, здивування «кошичком», «забавочкою»: «Соплел я в сіе 1787-е лето маленькую плетеницу, или корзинку, нареченную «Благодарный Еродій». Се тебе дар, друже!»[7]

«Я сію книжечку написал в Бурлуке, забавляя праздность».[8]

«Прійми от мене маленькій сей дарик. Дарую тебе мою забавочку. Она божественная».[9]

І буде ще спантеличувати невдачливих сковородинівців від науки «мир ловив». Отут ще й дитячість розуму Гр. Сав., незбагненне сприйняття простих речей (випадок зустрічі з Іваном Диськім).[10]

Гр. Сав. розглядав свої творення, як будь-який ремісник 18 століття добуток своєї праці: ярмаркові товари горщики, кошики й ін. И зміст свого мислення вважав на рівні будь-яких продуктів вироблених своїми земляками; що й не дивно; адже він дорівнював значення всіх професій і тільки відстоював за «богословською» наукою право відати щастям людини, як єдиною спеціалізацією в цьому питанні - ремеслі. «Ермолай. А я «вспомнил тех совопросников века сего: «Богословская наука, к чему она? Я-де не священник и не монах...» Будьто не всем нужное душевное спасеніе и будьто спасеніе и спокойствіе сердечное не то же есть».[11]

Світовідчування Сковороди не було логічним, - це були плетениці асоціацій, містичних осяянь, підтверджених відповідними фразами з Біблії й фольклору, написані, забавляючи празність («забавочка»); для веселія духу. «Я в сей книжечке представляю опыты, коим образом входить можно в точный сих книг разум. Писал я ее, забавляя праздность и прогоняя скуку».[12] Читач повинен був зазнавати й зазнавав радість від спілкування зі Сковородою. Можливо думка про II том «Поетики» Аристотеля спадала й Гр. Сав. – «у злобі особи догодиться серце». Який же там страх божий; скоріше повага до премудрості.

«Я наук не хулю и самое послeднeе ремесло хвалю; одно то хулы достойно, что, на их надeясь, пренебрегаем верховнeйшую науку, до которой всякому вeку, странe и статьи, полу и возрасту для того оттворена дверь, что щастіе всeм без выбора есть нужное, чего, кромe ея, ни о какой наукe сказать не можно».[13]

А, взагалі, мені й один шанувальник Сковороди дорожче мільйона бездіяльних читачів.

 

* * *

Коли письменник Володимир Солоухін поскаржився: що скажемо Сковороді немає музею, з України йому відразу ж написали - є, два. Шанування Сковороди велике серед української інтелігенції. Хоча воно й не дуже гласно. Шляхи розуміння Гр. Сав. на Україні йдуть своїми веденими хіба, що Сковороді шляхами. «Премилосерднeйшая мать наша натура и отец всякія утeхи всякому без выбору диханію открыл путь к щастію». [14]

 

* * *

Сковорода щиросердечний філософ. Ми звикли до гуманітарних мірок, що істина вище усього як би безцільна вона не була. Сковорода додержувався іншої думки «він брав від істини тільки те що могло допомогти Слобідчанину 18 в. жити й працювати. Змій Біблії повний небезпек, але Сковорода взяв від її тільки корисне.

«Но понеже, по Августиновому слову, не точію в свецких делах, но и в самом рае слова божія скрыты находятся діаволскія сети, для того с великим опасеніем поступать должно, дабы при самом чтеніи и поученіи в законе вышняго не вплутаться нам в сило лукавое по примеру Іудыну.

«По хлебе внійде в него сатана». [15]

Людина, особливо недобра людина, може збожеволіти від істини. Всі романи Достоєвського про це. При цьому Сковорода не заперечував «відвагу імущих» - по Христу.

Сковорода ощаджував почуття своїх сучасників. Вони були люди традиційно релігійні, православні; до філософії античності не залучені, тому він опирався у своїх трактатах тільки на Біблію, як на вищий авторитет - це було близьке й зрозуміло, а якщо й увводив висловлення філософів те з жартами, обмовляючись «философішками», «діогенішками», ставлячи їх нарівні необов'язкового фольклору. «Афанасій. Пожалуй, не примешивай к предитече и к пророкам божіим Діогенишка. Иное дело пророк, иное философишка»[16] Тільки з високо освіченими, ерудованими друзями – Тев`яшовим, Коваленськім, Шербініним, яким він писав перекладав, згадував антиків, як найвищі авторитети, він був відвертий.

 

* * *

Сковорода був цілком позбавлений страхів і марновірств релігійного толку й Христа він сприймав, як мудреця, до якого можна зазнавати любов і жаль.

Сковорода не терпів марновірств, вважав їх основою всіх лих людства.

«Из суеверій родились вздоры, споры, секты, вражды междусобныя и странныя, ручныя и словесныя войны, младенческіе страхи и протч. Нет желчнее и жестоковыйнее суеверія и нет дерзновеннее, как бешенность, разженная слепым, но ревностным глупаго поверія жаром тогда, когда сія ехидна, предпочитая нелепыя и нестаточныя враки над милость и любовь и онемев чувством человеколюбія, гонит своего брата, дыша убійством, и симь мнится службу приносити богу».

«Нет вреднее, как тое, что сооружено к главному добру, а зделалось растленным. И нет смертоноснее для общества язвы, как суеверіе — листвіе лицемерам, маска мошенникам, стень тунеядцам, стрекало и поджога детоумным.

Оно возъярило премилосердную утробу Тита, загладило Іерусалим, разорило Царьград, обезобразило братнею кровію парижскія улицы, сына на отца вооружило».[17]

Тому «гоголівські чуда» знайомі йому з дитинства не зустрічали відгуку в його душі, але проте багато народних образів увійшли в його твір, саме як відгомін українського уявлення про світ; інакше й бути не могло. «Пря біса з Варсавою» -чім не гоголівські персонажі?

Персонажі Сковороди, всі ці Памви, Лонгіни по характері дуже нагадують гоголівських: така ж мова з хитруном і гострим словом.

«Григорій. Чем ты уверен в животе твоем?

Афанасій. Разве ты член секты Пирронскія? А мне в доказательство употребить трость сію?

Григорій. Разве тем, что шатко похаживаешь?

Афанасій. То-то видишь мое телишко, слава богу, котится, как тележка. Ай, дядя!.

Григорій. Дядя сестринцу своему не советовал ехать в глубоку осень возком, но верхом на свадьбу. Афонька решился ехать возком — сам себе господин и кучер. В поле, среде брода, лошак отпрягся, оставив колеснице гонителя во потопе вод многих...

Афанасій. Ну! Что стал? Веди далее.

Григорій. Не ведется. Афонька с нуждою пеш добрался до брачного дому, исполнив пословицы: «Спешил на обед, да и ужина не застал». «Кто спешит — насмешит». Вот тебе твоя тележка!»[18]

Природно, тому що всі вони українці. Та й за часом, беручи до уваги темпи тодішнього життя кінець 18 початок 19 століття - сучасники. А Гоголь сама людина з хитруном, можливо й читав Сковороду та й зрозумів те, що йому завгодно було зрозуміти.

 

 



[1] Лист до Михаилу Ковалинського № 27 т.2 стор. 268

[2] Беседа Обсерварориум т.1 стор. 290

[3] См. Д Багалій «Український мандрований філософ Григорій Сковорода» стор.254 вид. Київ 1992

[4] Ікона Алківіадська т.2 стор.6-7

[5] Лист до Тевяшова № т.2 стор.

[6] Сенека «Етичні листи до Луцилія» Лист 14

[7] Благодарний Еродій т.2 стор. 99

[8] Потоп зміїн т.2 стор. 135

[9] Діалог о древнем міре т.1 стор. 307

[10] Див. посилання 123

[11] Алфавит т1. стор. 419

[12] Икона Алківіадская т.2 стор.10

[13] Разговор пяти путников т.1стор.337

[14] Разговор пяти путников т.1стор.330

[15] Жена Лотова т.2 стор. 32

[16] [16] Обсерваториум 1 т.1 стор. 292

[17] Икона Алкивиадская т.2 стор.7-8

[18] Беседа Обсерваториум т.1 стор.283

© Сергей Гукасов «Мысли о Гр. Сав. Сковороде» 2006 права защищены

Яндекс.Метрика
Besucherzahler get married with Russian brides
счетчик для сайта