Сергій Гукасов « Думки про Григорія Сковороду »

Пошук по сайту

* * *

Розходження між долями Христа й Сковороди.

Христос жив і проповідував у часи закону Мойсея для іудеїв, а закон переслідував інакомислячих. Іудеї жили в страху перед богом на небі й перед законом на землі. Христос приніс людям любов, благодать, думку про вольне через любов підпорядкування законам життя. І в тім світі загибель Христа, як порушника закону була неминуча. Потрібні були сторіччя, щоб ідеї Христа дали коріння серед інших народів, у тому числі й на Українській землі, волею історії що була на перехресті європейської й азіатської думки.«Далі, більшість зовсім не знає, що значить жити, і хоч вони й бажають їсти, щоб жити, однак не можуть по-справжньому жити, бо навчитися найвеличнішому мистецтву життя — справа дуже важка, і один тільки Христос може це дати і навчити».[1]Смерть Христа - це неминучість страждань безвинних людей за помилки інших.

Слобідська Україна в18 віці була краєм грамотних, всебічно освічених людей.[2] Тому доля Сковороди зложилася в дусі вчителя й відданих благоговіючих учнів, із числа мислячих представників народу, залишила слід у пам'яті народу, як насамперед пошуки Христа, місця людини в житті.

* * *

Істини Сковороди, крім їх всесвітнього значення, конкретні для даної місцевості й часу -Слобідської України, 18 століття. Це ємний добір ідей для гармонічного існування у своєму краї. Істини в інтерпретації Сковороди знаходять обличчя, втрачають безликий универсум і найбільш зручні, а можливо тільки так придатні для сприйняття.

Кожний філософ переломлює істини крізь своє світовідчування, відбираючи їх по своїй схильності виражаючи їх рідною мовою. Сковорода адаптував істину, конкретизуючи в живих діалогах, розбиваючи по характерах.

«Лука. Мучишь мене, друг любезный. Может быть, оно и так, как сказуешь. Но ты, уничтожив мои мненія, своих мыслей не даешь.

Друг. Послушай, душа моя! Я и сам признаюсь, что точно не знаю. А если тебе понравлятся мои мысли, так поговорим откровеннее».[3]

У своє поняття - пізнай себе, Сковорода вкладає відкритий сенс, виражаючись образно, признаючись (багато в чому, лукавлячи як завжди) що, мов, сам до ладу не розуміє, пропонуючи подумати над цим разом.

У трактатах Гр. Сав. поліфонічний - він розділяється: Григорій як правило висловлює основні переконання, а співбесідники обдумують нюанси, виражають сумнів. Але ці сумніви ще одна позиція Сковороди, неначе в нім говорить внутрішній голос селянина. Він сам себе ставить під сумнів, а іноді і насмішкам, правда добродушним, як і вважається серед друзів однодумців. Та і сам мир поселянина його тримає; не дає зависокоситися, удариться в аскетизм абстрактної думки.

Сковорода не боїться жити і мислити в світі, не боїться, що мир зловить його. «Если бы ты мне всевселенну дарил по плоти, я бы отказался. И малыя сторонки моея матери Малороссіи, и одной ея горы не взял бы. Где мне ее девать? Телишко мое есть маленькая кучка, но и та мне скучна».[4] Козацька природа це як щит.

Гр. Сав. захоплюється мудрістю стародавніх, але це не благоговіння, а відчуття життєвості мудрості, можливості її прищепити сучасникам. Сковорода в самосвідомості і само осміюванні бачить засіб уберегтися від схоластики мудрування в дусі Спінози. Не дарма зниклі на 200 років трактати Обсерваториум 1, 2 містять величезний запас сатири на філософію яка не мабуть не вподобалася(?) масону Арсеньєву, утримувачеві цих рукописів. Сковорода не може і не хоче зовсім відірватися від землі. Він залишає нам, читачам, право встати на будь-яку з його точок зору, не боїться піддати сам себе критиці і навіть подає навідні думки до цього, це процес пізнання сумнівом, пошуком істини.

* * *

Можу собі уявити, що рухало «матеріалістичними принципами» в книзі мистецтвознавця І.А.Табачнікова, за часів совдепії, про Сковороду, що підготував до видання його двотомник повного зібрання творів і детальні коментарі до них, дослідника що знайшов бракуючі рукописи мислителя. (Сіон1,2, «Пря біса з Варсавою»).

Мова йде про те, що Табачніков прикривав тріскучою ком. ідеологією містика Сковороду. А сенс був один - видати і популяризувати. Не став же він ставити під загрозу з основною справою невідповідність своїх писань і видання Сковороди. Підсумок очевидний, Сковорода виданий великими тиражами. Тепер, як би попи не поперли - ан “не по зубах салата“.

* * *

Еразм Роттердамський мимохідь написав «Похвалу дурості» рахуючи її, як і «Розмова запросто» чим те на зразок відпочинку від основної праці - вивчення античних авторів.

Ганс Християн Андерсен писав довжелезні драми рахуючи себе драматургом і знічев'я пописував казки. Хто там знає ці драми, зате з дитинства ми пам'ятаємо майже напам'ять його Кресало і Дюймовочку.

Міхаїл Булгаков між пієсамі писав “одну дрібницю“- «Театральний роман».

Григорій Сковорода писав свої «кошики», «забавочки» «забавляя праздность». «Прійми от мене маленькій сей дарик. Дарую тебе мою забавочку. Она божественная».[5]

Геніальне не має певної личини і «серйозного» змісту.

* * *

Сковорода сам любив повторяти, що вивчати що або - це виписувати «прислів'я вишукані за змістом» які полюбилися. «Я не хочу, щоб тобі залишалися невідомими ці вишукані вислови, які мені дають величезну насолоду, а я знаю, що ти, як це і властиво дружбі, поділяєш мої смаки» (у листі Михайлу)[6]. Це метод протилежний системному науковому вивченню, на якому базується сучасна філософська наука. Так можна й читати Сковороду: не намагаючись зрозуміти ціле - воно прийде саме з розумінням його особистості. Сковорода пише не для всіх, але його може зрозуміти будь-який вдумливий читач. Якщо почати саме з «тих присливій». Вони цілком закінчені й живуть самі по собі, і в теж час складають одне.

Сковорода мабуть не дуже цінував своє особисте житіє і присвятив себе життю. «Жизнь не то значит, чтоб только есть и пить, но быть веселым и куражным, и сытость телесная не даст куража сердцу, лишенному своея пищи.», «Житіе значит: родиться, кормиться, расти и умаляться, а жизнь есть плодоприношеніе, прозябшее от зéрна истины, царствовавшія в сердце их.»[7]] Що й було справедливо, бо жив він як учив.

.

 

* * *

 

Думки Сковороди не відокреми від його особи; ми сприймаємо їх переконливість тому, що людина написала їх, прожив і відкрив їх для себе. Гітара звучить по разному і кожен талановитий виконавець вкладає свою душу в ноти, так і особа що вимовляє істини впливає на зміст. Сковорода говорив, що немає нічого такого, що б люди раніше не придумали, що будь-яку вподобану думку можна рахувати своєю і «не важливо хто її перший відкрив», а істина безначальна. «Верю. Кто что нашел и любит, тое своим ему быть может, а истина безначальна».[8]Сковорода привертає нас тим, що жив не в келії вдаючись до медитації, а серед природи і в тісному спілкуванні з людьми.

Істина безначальна, але він освоїв її і переказав нам від цього вона стала істиною Сковороди. Істина не буває безликою, потрібно щоб хто те сказав її. Істина у кожного своя; це відношення до життя. Це і є єдина методологія пізнання по Сковороді. Людина це модель всесвіту і, коли вона розмовляє сам з собою - вона розмовляє з богом, це розуміли біблейські пророки, ототожнюючи свій внутрішній голос з голосом бога. Бог не є абстрактною істиною, науковим відкриттям; бог це людська істина, а чоловік пізнаючи себе, як всесвіт тим самим пізнає бога..." Ничто же бо есть бог, точію сердце вселенныя; наше же сердце нам же есть господь и дух[9]

Абстрактна філософія пишеться божевільними філософами, “очі яких на краю землі“ говорив Сковорода.[10] Він забув додати, що застосовувати ці істини, так би мовити винайти технологію застосування їх - завдання кожного мислителя і народу, і робити їм це треба спільно.

Сполучною ланкою між греками й Сковородою в відношенні до спорідненості праці міг бути Майстер Екхарт. Знаючи що Сковорода бував в Угорщині, Австрії цілком можливо міг познайомитися з його працями, на той час Майстер Екхарт був уже визнаний основоположник протестантизму. Без цього не було б ґрунту для настільки логічного розвитку ідей Сковороди про спорідненість праці. Греки це для Сковороди м'яза, а кістяк Майстер Екхарт, Біблія - ґрунт для одкровень. Може і так?

«Знай, друг мой, что библіа есть новый мир и люд божій, земля живых, страна и царство любви, горній Іерусалим; и, сверх подлаго азіатскаго, есть вышній. Нет там вражды и раздора. Нет в оной республике ни старости, ни пола, ни разнствія — все там общее. Общество в любви, любов в боге, бог в обществе. Вот и колцо вечности! «От человек сіе невозможно».[11]

Майстер Екхарт пізнавав проблеми спілкування людини з самим собою, як з богом, Сковорода з'єднав це з козацькими потребами. (Може безпосереднього впливу його на Сковороду і не було?)

Сковорода от уже більше 200 років запалює звісні «екхартівскі іскорки», що блиснули, то отут те там у душах людей; від найвищих інтелектуалів Толстої, Ерн до «малих» інтелігентів (учитель у Переяславі 19 в.).

 

* * *

В. Ерн своїми парадоксальними «твердженнями» про козацьку природу Сковороди й недооцінкою освіти Українського народу 18 століття:«Некультурність цього майже бродячого населення, що не забуло ще свою давню схильність до поневірянь тільки що починаючого осідати.[12]»?!, обґрунтував необхідність праці Багалія про Слобідську Україну, із чим той і блискуче впорався.

Д.Багалій не робить виводів в своїй «Історії слобідської України», там один фактаж, багатющий звичайно. Але цілісна картина не дивлячись на це виходить завдяки самому цьому яскравому періоду - Слобідчини 18 ст. Її героїчного створення. На відміну від Грушевського ідейній спрямованості немає, це і не в характері наукового методу Багалія. Цім грішить і його біографія Сковороди що перетворилася на огляд фактів, і думок про Сковороду. У Багалія багатий фактаж з ким і коли зустрічався Сковорода, але немає відомостей про цих людей їх душевних якостях, своєрідності відношення до релігії, освіти; чим Слобідчина відрізнялася від Гетьманщини, вплив на трактати Сковороди персонажів - його друзів.

Як історик він вписав Сковороду в історію України довів органічність мудреця своєму часу і народу, не будь його невідомо коли відкрили й видали Сковороду, не було б книги Володимира Ерна. Своє завдання історика він виконав.

«Історія Харківського намісництва» в цьому відношенні більш показова. Це як Паустовський в мемуарах з опису природи виразив літературний клімат Одеси.

Сковорода сам не надавав значення своєму особистому життю, але його митті прослизали в листах до Михайла; це як в старій фотографії якась деталь создає атмосферу життя.

Шкода, що немає хроніки житія Сковороди день за днем, як в цьому таланило шанувальникам інших філософів. Залишилися тільки миті його думки в листах Михайлу. Зневага Сковороди сього хвилинними подіями відома. Можливо, залишилася його епістолярна спадщина, ще не виявлена в архівах?

Відношення до Сковороди земляків вже можна побачити в тому, що друзі Яків Правіцкий і Михайло Ковалинський дбайливо зберігали і переписували Сковороду, ставлячи його разом із стародавніми письменниками України. Це прославляє їх над подальшими бездарними дослідниками говорить про цілісність сприйняття того часу, про звичайну духовну письменність.

Яків Правицький на відміну від Михалка став священиком, прожив все життя на Слобожанщині і спілкувався з Григорієм Саввічем все 30 років. Скромні люди іноді бувають удачливіші в історичному плані, йому ми більш «заздримо» чим Михайлу Ковалінському.

 



[1] Лист до Михаилу Ковалинського № 26 т.2 стор. 264

[2] Див про освіту у Д.Багалія Історія Слобідської Україні стор. 188-202

[3] Наркісс Т1 стр160

[4] Блаженным быть легко т.1 стор. 276

[5] Діалог о древнем міре т.1 стор. 307

[6] Лист до Михайла Ковалинського № 12 т.2 стор. 247

[7] Ікона Алкивиадская т.2 стор. 7

[8] Алфавит т.1 стор.413

[9] Благодарный Еродий т.2 стор. 99

[10] Лист до М.Ковалинського №21 стор. 256

[11] Жена Лотова т.2 стор.41

[12] В.Eрн «Г.Сковорода жизнь и учения» Минск Харвест стор.367

 

© Сергей Гукасов «Мысли о Гр. Сав. Сковороде» 2006 права защищены

Яндекс.Метрика
Besucherzahler get married with Russian brides
счетчик для сайта