Сергій Гукасов « Думки про Григорія Сковороду »

Пошук по сайту

Немає нічого дивного, що Лев Толстої й Володимир Ерн такі два різних мислителя із цілком протилежними поглядами були жагучими шанувальниками Григорія Сковороди.

Релігійний прагматизм Толстого цілком замикається з «важке - непотрібним» Сковороди. Хоча Гр. Сав. зовсім не був прихильником «неделания». Прилічення Ерном Сковороди до толстовських «неделателей» досить дивно, в «Алфавіті» він ясно висловився:

«Признаюсь, други мои, пред богом и пред вами, что в самую сію минуту, в которую с вами беседую, брошу нынешнее мое статье, хотя в нем состарелся, и стану последнейшим горшечником, как только почувствую, что доселе находился в нем без природы, имея сродность к скудельничеству. Поверьте, что с богом будет мне во сто раз и веселее, и удачнее лепить одни глиняные сковороды, нежели писать без натуры...».[1] Навпаки живучи на Слобідчині, спостерігаючи щодня напряжену працю своїх земляків він ратував за осмислення цієї праці, виконання її по спорідненості, тобто свідомо маючи до свого виду заняття схильність від природи. «Самая добрая душа тем безпокойнее и нещасливее живет, чем важнейшую должность несет, если к ней не рожденна. Да и как ей не быть нещасною, если потеряла сокровище сіе, всего міра дражайшее: «веселіе сердца — живот человеку, и радованіе мужа (есть то) долгоденствіе»?[2]

Сам Сковорода не був «неробою»: професія мандрованого учителя –старчика, була від віку шановна земляками Сковороди. І ніякого непротивлення злу в Сковороди бути не могло тому що, як відзначав і Ерн, Сковорода писав про свою згоду з Максимом святим у своєму відкритому листі слобідчанам: що - зла, як такого, не існує - є просто неправильне й не до діла використання речей.

«Во-первих, поговорують, будто я некоторим молодцам внушал, что сія или другая какая человеческой жизны стать вредна и неблагополучна и, напротив того, некоторим статьям существéнное приписивал блаженство. Но можно ли мне бить толь безумнаго и вреднаго мненія? Которіи внутреннее мене спознали, те доволно уверенны, что я о сем імею мненіе з Максимом Святим. Он говорит, что нет негде злости, ни в чем никогда. Как же так, если видим, что почти везде одна злость? Он учит, что злость не что иное, точію те ж от бога созданніи благіи вещы, приведенны кем в безпорядок. Вот, например, наложил кто на голову сапог, а на ногы шапку. Безпорядок зол подлинно, но чтоб шапка или сапоги жизни человеческой не полезны были, кто скажет?»[3]

Лев Толстої, у вигляді йому властивої, обумовленої «демократичним» 19 століттям, обмеженості погоджувався з висновками Гр. Сав, але не міг осягти основ його міркувань. Толстой сповідав непротивлення злу. Це не що інше, як проповідь особистого рятування. Саме проти цього "рятуйся хто може" і виступав Солов'йов в «Трьох розмовах». Соборність проти індивідуалізму.

Індивідуальний порятунок Толстого не має нічого спільного з порятунком великих святих; бо навколо них збиралися єдиновірці, створювалися монастирі, вони впливали на суспільну діяльність своїм авторитетом. Толстой протиставив рятування вірою - умоглядне рятування. Це прозріння егоїста в страху перед смертю.

Це теж властивість станового менталитету яке виразилося в народників у їхньому безглуздому ходінні в народ і сміховинне наївне опрощення. Те, що пан слов'янофіл уважав життєвим було всього лише ілюзіями дворянства.

Навпроти Ерн, черпаючи у святих своє натхнення, життєвість Сковороди сприймав як непорозуміння релігійної суті. Але в тім те й велич мудреця, що він своєю життєвістю знаходить розуміння навіть в обмежених становими, тимчасовими, релігійними рамками людей. І ніякої «неприкаяністі» і «нікуди голову прикласти» (Ерн) у Гр. Сав. не було. Багалій, Ковалинський підтверджують, що в будь-якому будинку бували раді й почитали за особливу честь, якщо Гр. Сав. хоч на день зупиниться в їх. Сам Сковорода говорив, що йому козаку просто нудно жити на одному місці, а аскетизм його від внутрішньої економії.

Деякі нерозуміння його Толстим і Ерном, це від зайнятої ними життєвої позиції, цілком природної для кожного оригінального мислителя. І тим цінно, що настільки різні люди висловили свій погляд, ставлення до Сковороди.

 

* * *

Кому не імпонує філософ «погожий, бадьорий»; усяка нормальна людина тягнеться до гарного, а якщо мудрець сповідає веселощі серця, то досить бути книголюбом, і знайти Сковороду серед книг не так-те важко.

На жаль, філософія пішла шляхом песимізму, досліджень страждань. Досить згадати Володимира Ерна, що він доглянув навіть у такому оптимісті, як Сковорода «своє» - нібито Сковороду мучає туга й смуток; кожний шукає спорідне. Це в осуд Ерну не входить, але в загальний напрямок думок російської інтелігенції 19 століття вписується. Еллінські традиції зі Сковородою пішли незатребувані. Його смуток, туга проти якої й були викриття, а не милування ними, як це у філософів 19-20 століть -світовий песимізм і ін.

«Кто грусть во утробе носит завсегда,

Тот лежит во гробе, не жил никогда.

Ах, утеха и радость! О сердечная сладость!

Прямая ты жизнь.»[4]

Це звичайно не виходить, що меланхолія виродилася у філософії, просто ідеї веселощі серця перебороли в людині. От і звертаються знову й знову до мудрої простоти мандрованого філософа.

У 19 столітті переважав вже шопенгауеровський напрям, філософії світового песимізму, за виключенням хіба Толстого, тому Сковорода не отримав визнання. Людина повинна була «страждати» за ідею, а не веселитися, боротися, а не перебувати в добрості серед природи, Руссо також не повезло, до них можна приєднати Генрі Торо.

Інтелігенція 19 століття підсвідомо відчувала розлад між традицією володимирського оптимістичного православ'я і європейською філософією привнесеної радикалами, зовні логічною але, “душа не приймала“, офіційний сумашедший –Чаадаєв, яскравий приклад. У святих не вистачило впливу відродити володимирські традиції світлого оптимістичного православ'я. Ось все і страждали серед патріархальної старизни, а найбільш істеричні кидалися в тероризм - народовольці.

 

* * *

Як, все таки, «благо народжений» - гени, позначаються. Бонч-Бруєвіч, потомствений малоруський дворянин (з 1561г.), соратник Леніна, писав про те обширні спогади, а запам'ятають його тільки, як видавця Сковороди? (як мотузочок ні вийся - долею було йому визначено), і простий селянин що пожертвував 2000 рублів (скільки це на нащі?) на видання Сковороди Бонч-Бруєвічом в 1912 році. Пам'ять про нащадків пересилила європейські бредні.

 

* * *

Про яке пустельництво Сковороди йде мова (Ерн). Якщо Сковорода мешкав серед освічених земляків і «мандрованість» було життєвою нормою вчителя того часу - дяка.

«Посада дяка при церкві була з'єднана з посадою шкільного учителя, бо сі школи засновувалися при церквах парахвіянами, котрі самі й платили гроші пану директору, себто дякові. Ось через що ми називаємо їх церковно-парахвіяльними і разом з тим народними, бо їх утворював сам нарід, котрий бажав просвіти і виніс потребу її з Задніпрянщини, де йому самому доводилося дбати про освіту, щоб боронити свою віру та національність. Бєлгородські архієреї вели боротьбу з дяками, котрі не були посвячені у стихарь, а в Слободській Україні таких дяків було дуже багато, і ми бачили, як охоче приймали їх попи і парахвіяне, бо вони справді були у великій пригоді і церкві яко причетники, і усій парахвії яко учителі церковної школи»[5].

Це був природний спосіб життя вченого українця. А аскетизм і стриманість побуту була «по внутрішній його схильності»[6]: «Правда, что было время и теперь бывает, что я для внутренней моей экономіи воздержуюсь и дозволенніи дни иногда от мясояствія и от вина.», «Подлинно всякой род пищы и питія полезен и добр есть, но разсуждать надобно время, место, меру и персону» [7].

 

* * *

Повчальне, що прості козаки (а може й не такі вуж і прості) прекрасно розуміли Сковороду, емоційну насиченість його трактатів, при його житті й уже в плині двух столітть після його смерті. А от інтелігенти гуманисти й історики (крім Багалея) у 19 віці або не звертали на нього увагу, або оголошували еклектиком.

На щастя, Гр. Сав. так і залишився шанований людьми. що приймають його без критики, а по спорідненості душ. Піймати його критикам не вдалося він вислизає від усіляких ідеологічних ізмов. І відкрив їм рахунок «дамський секретар» - Вернет. Начебто спеціально доля надала Сковороді такого сучасника - антипода.

Персонаж трактату Сковороди «Вдячний Єродій» Піщек це - Вернет. Якщо вважати, що всі персонажі Сковороди мають реальних прототипів, то й жартівливі персонажі Єродій і Піщек це Сковорода й Вернет. Судячи з відкликів і філософських міркувань Вернета, у нього була зустріч і бесіда зі Сковородою, що можливо й послужило спонукальним мотивом для написання «Єродія».

По суті зустрілися два протилежні погляди на виховання: сковородинівська схильність до природних похилостей і пристрасть до зовнішньоголиску Вернета.

«Еродій. О премудрая госпоже моя! Носится славная притча сія: «Не ходи в чужій монастыр с твоим уставом, а в чужую церковь с твоим типиком». У нас не как у вас, но совсем иный род воспитанія в моде. У вас воспитаніе зело драгое. У нас же вельми дешевое. Мы воспитываемся даром. Вы же великою ценою.

Пишек. Безделица! Сотницу рубликов с хвостиком потерять в год на малчика, а чрез 5 лет вдруг он тебе и умница».

«Пишек. Я говорю не о подлом, но о благородном воспитаніи.

Еродій. А я размышляю не о богатом, но о спасительном воспитаніи».[8]

Актуальність цих протилежних підходів невідбутьня в століттях і походить із самої природи людини; спрага зовнішньої ерудиції часто заслоняє смисл самих знань.

Козацький початок в Сковороді це - цілісність натури, психологічна стійкість, запальність, доброзичливість, підсвідоме відчуття власної гідності.

Про різкий відгук про Сковороду І. Вернета.[9] Тут Вернет має на увазі себе; тому що він егоїст і навряд чи його хвилювало відношення Сковороди до інших. Сковорода охрестив його влучним словом «дамський секретар». Виправляти Вернета було даремно, залишилося тільки відгородити його від впливу на інших, що Сковорода й припечатав.

Попри все те в трактатах Сковороди немає повного заперечення навіть негативних персонажів. «Своїх персонажів треба любити інакше у Вас будуть великі неприємності».[10]

 

* * *

Українська культура не має потреби в захисниках, вона має потребу в продовжувачах носіях, її спадкоємцях. Культури як і релігії зникають не під ударами критики й нападками недругів, а - від втрати їхньої популярності в народі, втраті прихильників і послідовників. У протиборстві правдива культура тільки розцвітає.

Український народ мав прихований період оборони православ'я, і творення свого культурного побуту в 16 столітті. Все це виявилося в культурі Слобідчини, коли козаки переселилися на вільні землі, стало розквітом народної культури, маючи вершиною своїй Сковороду.

 

 

* * *

Те, що, скажемо, В.Шаян звернув увагу на Сковороду в скрутні часи в 1944 році викликає подив. Професор Володимир Шаян палкий послідовник і прихильник мислителя Сковороди –автор книги «Григорій Сковорода -Лицар святої борні». Його робота - це зразок підходу до філософії, як насамперед науці про людину, пофарбована особистим оригінальним поглядом на мудрість Сковороди. В.Шаян освітив всі аспекти творчості Гр. Сав. але зробив це не методичним перебиранням фактів, а емоційними раздумами про долю українців. І написана праця була в самі важкі для Європи роки, та й для самого В.Шаяна в окупації, в сорокови роки, під час Другої Світової війни. Очевидно, не даремно філософ звернувся до Г.Сковороди за підтвердженнями своїх думок. І це в той час, коли людство більше думало про порятунок власних життів у горнилі війни.

Але до того часу творчість Гр. Сав. уже зайняла своє місце в культурі України, що Шаян неодноразово й підкреслює. А от те, що В.Ерн, росіянин релігійний філософ, звернув увагу сто років тому на особистість Сковороди й безпосередньо з перших рук (ознайомившись з виданням Сковороди 1896р. під редакцією проф. Д.Багалія) оцінив його філософію й життєву позицію - це феноменально. Його висока оцінка - оцінка видатного піонера в збагненні сковородинівської думки. Чудо «двох душ цілування», що й істинно цінно, як би не помилявся Ерн щодо природи козацтва.

Мій інтерес до християнської позиції В. Ерна обумовлений, перш за все, тим що це щирий в своїх переконаннях знавець сковородинівської думки (коли про нього ніхто ще з філософів і не думав) і знавець ортодоксального православ'я. Ерн дуже тонко помітив багато рис вдачі людини і мислителя Сковороди. Це дає можливість зрозуміти, чому Російське православ'я пройшло мимо такого могутнього проповідника, як він. Адже багато священиків України того часу шанували його пам'ять, що говорить про прийняття Сковороди саме православ'ям на Україні.

 



[1] Алфавит т.1 стор. 420

[2] Алфавит т.1 стор.417

[3] Лист Василю Максимовичу №97 т.1 стор. 388

[4] Сад божественных песней Песнь 30 т.1 стор.89

[5] Д.Багалій «Історія Слобідської України» стор. 190 вид. «Дельта» Харків 1993

[6] М. Ковалинський Життя Г. Сковороди

[7] Лист до Василя Максимовича №97 т.2 стор. 389

[8] Благодарный Еродий т.2 стор.103

[9] Д. Багалій Мандрований філософ Сковорода стор. 116

[10] М.Булгаков «Театральный роман»

 

© Сергей Гукасов «Мысли о Гр. Сав. Сковороде» 2006 права защищены

Яндекс.Метрика
Besucherzahler get married with Russian brides
счетчик для сайта